У кожній долі - два кольори: червоний і чорний. Радість і журба в кожному
житті людському переплітаються, як ниточки у візерунку.
..Голодної осені 1932-го року в сім'ї Василя та Олени Рябусів, що жили на
околиці мальовничого села Черняхівка, з'явилася на світ маленька дочка
Ганнуся.
Здавалося, крихітці не вижити. У виснаженої матері - крапля молока, а зварити
немовляті юшечки геть немає з чого. Та старші діти - шестирічна сестричка і
чотирирічний братик - додумались, як заспокоїти малу, щоб не кричала.
Натовкли житньої перепічки з часником, замотали в полотнинку та й дали
замість соски. Замовкало від того маля, хоч і ненадовго.
Зиму так-сяк пережили. Але після неї настала чорна весна тридцять третього
року. Батько й мати на роботі, а діти вдома гибіють від голоду. Якби не
молода рогоза та мерзла дрібнісінька картопля, хтозна, чи вижили б.
Галя, так називали нашу маму в сім'ї, попри всі прикрощі, росла веселим
дівчам. Прислухалася до пісень, які лунали в родинному колі (удатною до співу
була тітка - сестра матері), і сама голос мала надзвичайно красивий. Коли
молодь співала на Заводі (так називався сільський куток) і витягувала наша
мама, то її голос чули й впізнавали на іншому кутку села.
А одного разу таке трапилося. Під час виборів, котрі за тих часів були
всенародним святом, у село приїхали артисти з Києва. Співали пісень і
танцювали народні танці. Сільська молодь підштовхнула Галю наперед зі
словами: "Поможи". І дівчина "помогла"! Та так, що художній керівник
запропонував поїхати з ними. Але батьки не дозволили: "Негоже сільській
дівчині танцями та піснями займатись. Працювати треба". Так і залишилась мама
в колгоспі.
Крім пісні, вона дуже любить вишивати. Ще коли було Галинці дванадцять, її
мати показала, як треба "класти три нитки на голку і три нитки під голку".
Відтоді кожна вільна хвилинка в дівчати зайнята вишиванням. Воно стало
розрадою в юні роки.
Пізно віддали батьки дочку в школу - майже в дев'ять років. А коли закінчила
четвертий клас, батько сказав: "Читати вмієш, розписатись і гроші пощитать
теж, тож іди в колгосп на роботу". Перший рік ходила за волами, на другий -
полола в ланці, а на третій, коли виповнилося п'ятнадцять, - стала ланковою.
Лихо сталося несподівано. Влітку 1956 року під час жнив мама возила до комори
зерно підводою. Якось віз накотився коням на ноги, вони злякалися і дишло
задньої безтарки збило дівчину під кінські копита. Мало було надії на
одужання, та воля до життя в мами - неймовірна. Вилікувалась, стала на ноги.
Щоправда, працювати на важкій роботі лікарі заборонили і мама пішла
санітаркою в місцеву лікарню.
Чорною ниткою на її жіночій долі вишита не тільки ця біда, а й невдале
заміжжя. Втіхою стали діти - дві дочки, яких зуміла виростити, поставити на
ноги, передати їм свою життєрадісність, стійкість.
Сліз маминих ніхто ніколи не бачив. Виплакувалась удома в подушку, щоб і діти
не чули. А між людьми - завжди весела, жартівлива.
.. У маминій хаті на стінах прикрашені рушниками вишиті картини квітів:
маки, жоржини, волошки з колоссям, братки. На ліжку - вишиті покривала для
подушок. На дивані - вишиті подушечки та доріжечки. Весільні рушники своїм
дочкам та чотирьом онукам вишивала також вона, наша Мама.
З любов'ю дочки Галя, Ніна.
Яготинський район Київської області.
Взято відривок із статті "Сільські вісті" 2007.12.11 "Вербиченька" Наталя САНДРОВИЧ. uamedia.visti.net/silvisti/
